РОЗДУМИ ПРО ДИСТАНЦІЙНЕ НАВЧАННЯ

Коли в березні раптово оголосили карантин - життя вмить змінилося. Змінилося у всіх, але окремо і дуже відчутно воно змінилося для школярів та їхніх батьків, а також вчителів. Ми всі опинилися у великій невизначеності із запитанням: «ЯК ВЧИТИ І ВЧИТИСЯ ДАЛІ?»   Вчителі, на початку, почали   використовувати раніше створені групи в соціальних мережах Фейсбук, Viber, Telegram. Надсилали учням різні завдання, посилання на відеоматеріали, текстові документи та презентації. Після тижневої роботи в такому режимі зрозуміли, що щось не так….   Не всі учні дають зворотній зв’язок, не всі виконують завдання.   Почали скаржитись батьки, що їхні діти «завалені» роботою, вони не розуміють матеріал і втрачають бажання вчитися. Розпач і паніка - у всіх!

А потім почало відбуватись неймовірне.  Як завжди, в критичні моменти, з'явилися вчителі, які не боялися пробувати, експериментувати, робити щось нове, незвичне і невідоме - перед комп'ютером, хто в ZOOM, хто в Skype. Одночасно на уроці сидів цілий клас. Це все було новим, усі звикали до онлайн‑роботи  і онлайн-навчання.  Спочатку таких вчителів  були одиниці, але з кожним днем ставало більше. Цей карантин екстремально підвищив кваліфікацію педагогів (ВСІ почали освоювати і вдосконалювати навички роботи з цифровою технікою). Цікаво, що саме в цей час, партнерство між вчителями та учнями перейшло в якісно нову площину. Ми часто звертались за допомогою і порадою щодо освоєння нових платформ до дітей, і вони із захопленням нас вчили!  Разом з дітьми (цього не відбувається за звичайного навчання) складали розклад онлайн-уроків. В дискусіях і обговореннях обирали платформу, на якій будемо працювати, час, коли проводити урок. Це все робили у взаємодії, колективно.  Одночасно запустився всеукраїнський проект «Школа онлайн». Це також позитивно вплинуло на організацію дистанційного навчання. До 12.00 учні дивились уроки «Всеукраїнської Школи онлайн», а потім розпочинались уроки, які проводили педагоги Бузовицького НВК. Як не парадоксально це звучить, але саме під час дистанційного навчання стало видимим впровадження ключових  компетентностей: уміння вчитися, ініціативність і підприємливість, гнучкість і креативність.    Робота педагогів стала прозорою і відкритою.  Одна справа, коли ти проводиш урок у класі, перед тобою твої учні, ти дивишся в їхні світлі і зацікавлені очі, запитуєш, розказуєш і розумієш: засвоїли інформацію, чи ні. Інша справа, коли ти сидиш перед монітором, демонструєш свій екран, а по той бік твої учні. І ти вже не знаєш, наскільки в них зацікавлені очі, не розумієш, чи слухають вони тебе, але усвідомлюєш, що поряд з учнями і члени родини, які разом з дитиною перебувають в кімнаті, і це, по-суті – відкритий урок щодня!

Однозначно давати оцінку дистанційному навчанню не можна. Є переваги, є недоліки, є моменти, коли недоліки трансформувались в переваги.

Більшість педагогів були не готові до дистанційного навчання. Але в процесі роботи – всі навчились працювати за таких обставин. У багатьох вчителів дистанційно навчалися власні діти: школярі та студенти. І водночас в одній хаті на онлайн-уроках був учень, студент і мама-вчителька!  Навчились співіснувати і в таких умовах: правильно розподіляти  простір, час і технічне забезпечення.

Якщо говорити про учнів, то треба зазначити, що більшість виходили на зв’язок з учителями, виконували завдання, готували проекти, писали диктанти і твори. Дітей підтримували батьки, адже наявність інтернету, технічного забезпечення, навіть тиші у кімнаті – це заслуга дорослих. Батьки зрозуміли, як інколи складно пояснити матеріал, зрозуміли, що не завжди тільки від учителя залежить, що знають їхні діти.  Почастішало онлайн-спілкування та телефонні розмови батьків з вчителями. Але і тут є АЛЕ…. В кожному класі є такі діти, від яких не було зворотного зв’язку.  Причини – різні, але це – правда. До вирішення проблеми активно долучились класні керівники, які на себе взяли тягар «передачі інформації» таким дітям, переконували в необхідності навчання, передавали завдання, спілкувались з батьками. 

         Ситуація, в якій ми всі опинилися, акцентувала увагу на ролі вчителя в освітньому процесі. Вчителя, який не спить ночами, бо готує план наступного уроку та перевіряє домашнє завдання, який 24/7 опановує IT-технології, бо навіть в умовах дистанційного навчання прагне перетворити кожне заняття на міні-подорож чи екскурсію. Вчителя, який слідкує за сучасними тенденціями в освіті, бо мусить бути в курсі всіх змін і йти в ногу з часом. Вчителя, який не боїться змінюватися, який вкладає всі свої сили в самореалізацію учня і щиро радіє всім його досягненням. Але найбільша радість вчителя  - коли його учні досягають найзаповітніших мрій. Які знаходять себе в професії і впевнено, крок за кроком, йдуть до мети, зберігаючи людяність і все те найкраще, що роками прививали добрі порадники і наставники – вчителі.

         Нам буде складно повернутись до школи такими, якими ми були до карантину. Відбувся певний злам в свідомості всіх: дітей, батьків і вчителів.  Попри всі негативні моменти ситуації – це шлях до оновлення і осучаснення освіти; це реальне підтвердження вислову про те, що вчитися треба впродовж усього життя; це доказ тому, що «виживає»  той, хто швидко пристосовується і не боїться змін, хто навіть помиляючись не зупиняється, а долає труднощі і йде до поставленої мети.

         Всі ми щиро сподіваємось, що випробування хворобою і обмеженням закінчиться, що ми зможемо повернутись у класи до своїх рідних учнів. Ми будемо використовувати досвід, отриманий під час онлайн-навчання, але на звичайних уроках, під час «живого спілкування».